Вимальовується меблярська династія

В українському меблярстві не так уже й багато сімейних компаній і ще менше меблярських династій. У родині Перваченків меблярська династійність започаткована вже давно.

Хто в галузі давно, повинен памʼятати столичну меблеву фабрику «Альфа»: кожен другий диван був її виробництва. То була фабрика Перваченків. Молодший із них – Антон – хоч і здобував вищу освіту в університеті Поплавського, але менеджером міжнародного туризму так і не став. Пристав до батьківської справи. Але сину не було в ній вготоване «тепле містечко». Починав освоювати меблярство менеджер туризму вантажником. І то було мудре рішення: пройшовши всі щаблі меблевиробної ієрархії, й можна було вивчити меблярську справу досконало.

Батьківська «Альфа» не витримала натиску фінансово-економічної кризи 2008 року й зникла з галузі. Але Антону на той час меблярство вже було прищеплено. Зникла «Альфа», та в Антонові не згас перваченкіський меблярський запал. Тож зникла «Альфа не безслідно. Але відразу відродити сімейну справу, започаткувавши нове меблевиробництво, своє, не вдавалося. Пішов до мети довшим шляхом: почав продавати чужі меблі, виношуючи мрію про власні й наближаючи її здійснення. Це також дало певний досвід: бачив, завдяки чому на ринку успішні одні меблі й чому погано продаються інші.

Коли стало можливим придбати три найнеобхідніші для меблевиробництва верстати – розкрійний, личкувальний та свердлильний  – і дати їм роботу,  почалося  відродження сімейної справи. Традиція сімейності меблевого бізнесу продовжилася й у компанії «ViANT», яку Антон співутворив із дружиною Валентиною, що зафіксовано і в її назві та однойменній назві торгової марки.

Ясна  річ, такий доволі скромний меблевиробний старт «ViANTа» не передбачав серійного виробництва. Пройшло три роки, компанія зміцніла, знайшла своє місце на ринку, набула авторитетності, але все так же спеціалізується на виготовленні меблів під замовлення – кухонь, гардеробних, шаф-купе, деяких інших корпусних меблів. У Києві на трьохстах квадратних метрів стало вже затісно виробництву компанії, тож передислокувалися в Білу Церкву на тисячу «квадратів». Не тільки територіально розширилися, а й технічно вдосконалилися, придбавши кілька сучасних високотехнологічних верстатів, зокрема й ЧПК.

Розширення виробництва зумовило рішення розширити пошук клієнтів, вийшовши за межі столичного регіону – вже «освоїли» шість областей. За цим рішенням актуалізувалося й інше: кинути підприємницький погляд і за кордон. Експортний прорив у планах на наступний рік, а поки, каже Антон, для цього напрацьовується новий модельний ряд, відточуються якісні показники, вдосконалюється впакування продукції, наближаючись до європейських вимог, безпечне транспортування. Підшуковується толковий менеджер для зовнішньоекономічної діяльності. Ведуться перемовини з деякими відомими дизайнерами, котрі могли б допомогти в реалізації експортного проекту на умовах роялті. 

– Коли займався виключно торгівлею чужими меблями, – каже Антон Перваченко, – мене цікавили передусім гроші – виторг, а тепер, чим більше  занурюються у меблярство, в меблетворення, тим менше цікавлять гроші. Важливішими стали інші цінності: заробити не гроші, а професійний авторитет і меблярське визнання. І для цього робити речі, які б, своєю чергою, робили тобі честь, які б належно оцінювали колеги-меблярі, які б радували тих, для кого їх створюєш, які б давали відчуття значимості твоєї роботи. 

Мабуть, у цих словах і меблярське кредо Антона Перваченка. Воно визначає й сутність взаємин із клієнтами – відповідальних, чесних, відкритих.

– Для меблярів, які виконують індивідуальні замовлення, клієнт не абстрактний покупець, а часто й співавтор меблевого проекту, тому взаємини з ним особливі, які зумовлені тим, що саме він у центрі індивідуалізованого меблярства. Тому не можна обманювати його, з ним хитрувати, шукати разову вигоду, а треба вибудовувати взаємини з клієнтом на десятиліття. Так ми в компанії й діємо. Нічого від клієнта не втаємничуємо. Хоче побачити наше виробництво – двері відчинені, хоче ознайомитися з нормативними чи дозвільними документами, на основі яких ми працюємо й виконуємо його замовлення – будь ласка.

– Антоне, ми починали розмову з того факту, що меблярство стає вашою родинною справою, цією ж темою і завершимо.  Хотіли б ви, аби й ваші діти її продовжили, щоб меблярська династія Перваченків остаточно сформувалася?

–  Звісно, було б добре. Але в практичному сенсі про це говорити рано, бо діти ще зовсім малі. А в майбутньому хотів би компанію передати у спадок дітям,  якщо вони проявлятимуть непідробний інтерес до меблевиробництва, якщо переконаюся, що не занехаять те, що стало справою й смислом мого життя.