Рішення про можливе переміщення виробництва компанії «Альянс» в одну із західних областей визрівало в майже тримісячний період вимушеного простою. І зрозуміло, чому такі наміри були. Кривий Ріг опинився в зоні можливих безпосередніх бойових дій, не кажучи вже про періодичні обстріли міста ворогом. Тим більше, що частину фабричного обладнання вже туди таки відправили – для зберігання. Перестраховувалися: як, не дай Бог, влучить ворог у фабрику, то все не буде втраченим, відроджуватися не доведеться «з нуля». Були наміри організувати там і виробництво, типу тимчасового філіалу фабрики.

Не вдалося. Приміщення на території однієї із добре знаних в нашій галузі компанії, яке вона готова була для цих цілей виділити колегам по меблевій асоціації, потребувало вкладання значних коштів, аби його облаштувати під виробничі цехи. Не дозволило ризикнути такими коштами й розуміння того, що виникнуть неодмінно кадрові проблеми. Працівників, можливо, і вдалося б найняти, але їх ще треба було навчити працювати на деревообробній техніці. «До того ж, не годилося б, – наголошує пан Сергій, – обнадіяти людей роботою, а за півроку згорнути все – і до побачення. Бо, власне, так і сталося: через деякий час вивезену частину обладнання знову повернули до Кривого Рогу».

Ну, а в Кривому Розі події розгорталися наступним чином. Коли стало очевидним, що ворогу не по зубах окупувати місто, прийняли рішення братися за працю. Але перш, ніж її розпочати, треба було знати, на кого із штатних працівників можна було розраховувати, бо  частина могла залишити місто, частина чоловіків виявитися фронтовиками. Власне, так воно на повірку й було.  Втім, неукомплектованість штату не виявилася критичною для виробництва, бо війна значно скоротила його обсяги. В повному обсязі залишалися хіба що експортні поставки. Передусім, до Франції, де знаходиться основний зарубіжний замовник.

– А на внутрішній ринок не доводилося розраховувати?

– Перших півроку не доводилося. Харківські торгові партнери завмерли, сімдесят відсотків мереж у нашій області перестали замовляти нашу продукцію. І тільки в другій половині минулого року почало проявлятися певне ринкове пожвавлення.

– За період війни щось змінилося у забезпеченні виробництва меблевиробними матеріалами, комплектуючими?

– Дефіциту не було й нема. А от логістична складова забезпечення змінилася кардинальною Якщо раніше постачальники нам провозили свою продукцію, то нині нам самим треба її доставляти від них. Ясна річ, це позначилося на наших затратах. Та ще й урахуванням того, що й саме транспортування стало дорожчим, і те, що закуповуємо. Відповідно зросла собівартість готового продукту, що не може радувати. Як і нестабільність валюти, суттєве просідання гривні. Через це ми певний час працювали фактично з нульовим прибутком – аби тільки люди були зайняті.

– Можна сказати, що на початок нинішнього року робота компанії остаточно стабілізувалася?

– Значно стабілізувалася – скажу так. Суджу хоча б з того, що вже зʼявилася потреба  й можливість в оновленні довоєнного асортименту продукції через розробку нових моделей меблів. Звісно, компанія має власних дизайнерів, конструкторів, технологів, але я, як керівник, все одно мушу задати стратегію модельних новацій, випрацювати загальну ідею з урахуванням нинішніх тенденцій і потреб  як внутрішнього, так і зарубіжних ринків.