Столична творча майстерня «MILADA» пережила в своїй історії таке потрясіння, що ті нинішні негаразди, спричинені війною, від яких потерпають зараз більшою чи меншою мірою всі українські меблярі, не тільки не лякають, як запевнив її фундатор і чинний керівник Сергій Вовк, а й примушують із ще більшою наполегливістю їх долати із впевненістю на перемогу над ними.

Нинішня «MILADA», як легендарний Фенікс, постала пʼять років тому із попелу, після нищівної пожежі, котра зжерла все до останнього шуруповерта. Відроджуватися довелося справді з нуля. І відродилася компанія, і запрацювала оновленою не згірш, ніж працювала до того лиха. Жодне із клієнтських замовлень не було анульоване, повною мірою були виконані всі зобовʼязання і перед замовниками, і перед партнерами.

В подібній ситуації опинилася компанія й цьогоріч. Щоправда, не в такій, як та, критичній: не втратила своїх виробничих потужностей, своєї дієздатності, але, як і тоді через пожежу, змушена була, коли ворог лютував на околицях Києва, пару місяців не працювати. А після, як і тоді, довиконувати раніше отримані меблеві й столярні замовлення. Власне, цим  зараз в основному й зайнята творча майстерня, очікуючи й шукаючи нових замовлень, кількість яких, ясна річ, зменшилася в рази.

Сергій Вовк розповів про випадок – уже воєнного часу,- який у найкритичніший період ворожого вторгнення вселив упевненість: українці наперекір війні хочуть жити по-людськи, отже – хай би там що – треба працювати, треба меблювати, аби забезпечити таке їхнє прагнення. А випадок такий. Другого квітня отримали з Одеси, яка саме в цей час піддавалася найінтенсивнішим обстрілам, телефонний дзвінок: потрібне ліжко. Клієнт одразу ж погодився на передоплату з умовою, що київські меблярі  приїдуть до нього для точних обмірів, привезуть зразки меблевого текстилю. Таке замовлення під час найгарячішої фази війни виявилося для пана Сергія та його команди настільки незвичним  – до неймовірності, що він сам вирішив вирушити до того одеського клієнта, попри те, що під столицею ще звірствувало російське військо. Ліжко, швидко виготовивши, доставили в Одесу. Клієнт залишився задоволеним. І досі виконують  подібні замовлення – на виготовлення окремих предметів, в основному меблів. Крупних, комплексних проєктів, «під ключ», які часто реалізовували раніше, під час війни ще  не отримували, тож  дизайнери, на жаль, без серйозної роботи.

– З огляду на ті разові замовлення, котрі все ж отримуєте, що користується нині більшим попитом, а що люди перестали замовляти?

– Менше стали замовляти «столярки», корпусних меблів, залишається попит на  мʼякі, спальні меблі. Приміром, раніше ліжка не були у нас в асортиментному пріоритеті, а зараз продаємо їх чи не більше, ніж раніше.

– А серед тих довоєнних замовлень, які зараз доробляєте, є, так би мовити, солідні?

– Півмільйонну передоплату на одне з таких замовлень отримали буквально 22 лютого. І ці кошти дуже виручили в найважчий період війни: зокрема дали змогу підтримати фінансово працівників. Щоправда, коли, відновивши роботу компанії, взялися доробляти цей проєкт витрачені не за призначенням кошти з тієї передоплати далися взнаки. Ясна річ, до початку війни придбати все потрібне для виконання цього замовлення не встигли. А нині вже ціни інші, особливо на імпортні матеріали й комплектуючі. Втім, я ж вам казав, ми вже навчені, як додати  труднощі, як виходити із скрутних ситуацій, тому й цей проєкт – попри те, що він нині ускладнений для нас фінансово – буде реалізованим у точній відповідності із довоєнною узгодженістю з клієнтом.

– Практично всі компанії-члени Асоціації – принаймні з тих, з керівниками яких ми мали подібні розмови, – в найгостріший час ворожої навали виробничу діяльність змінили на волонтерську…

– Деякі наші працівники й досі задовольняють волонтерські потреби воюючої країни: переганяють для війська із-за кордону потрібну техніку.  Поки компанія не зайнялася своєю звичною меблярською справою, регулярно курсував і я «бусом» між Коломиєю, де потужний волонтерський хаб, і Києвом, доставляючи волонтерські вантажі.  Ще й недавно, у серпні, був у Німеччині у волонтерській справі. І це не все. На початку війни ми перевезли в Івано-Франківськ частину свого швейного обладнання й організувати там цех,  в якому шили так звані розвантажувальні предмети солдатської амуніції – для розміщення в них автоматних магазинів, гранат, іншого індивідуального збройного вантажу. Зараз цех перестав працювати, бо нагальна потреба в цих речах, яка була на початку війни, вже відпала. Наші працівники повернулися до Києва, але дещо з  обладнання ще там.