«Comfort House» –  рівненька компанія комфортних рішень, що має тривалу історію успіху. У її салоні можна придбати товари з нових колекцій усіх українських виробників вхідних та міжкімнатних дверей, віконних систем, аксесуарів, а також гаражних воріт за індивідуальними розмірами. В наявності понад 100 позицій. 

Заміри та монтаж здійснюють власні бригади досвідчених майстрів.

“Наші фахівці можуть розробити інженерний проєкт будь-якого рівня складності. Консультанти салону щорічно проходять навчання на базі виробництв наших партнерів. Компанія постійно розвивається”. 

Така «візитівка» компанії розміщена на її сайті. Але реалії воєнного часу її суттєво підкоригували. Звісно не в кращий бік. Уже в асортименті  компанії вікна та двері не всіх вітчизняних виробників. Бригади досвідчених майстрів скоротилися до мінімуму. І тут ми підійшли до головної нині й найвідчутнішої проблеми «Comfort House» – кадрової, до браку чоловічих робочих рук.

На початок нинішнього року вона через все нарощувану мобілізацію чоловічого працездатного населення постала з усією очевидністю й дошкульністю практично для всіх вітчизняних товаровиробників. Мабуть, не парадокс, а сувора правда війни в тому, що для економіки третій рік війни виявляється важчим, проблемнішим, ніж перший, шоковий для країни. І важчий передусім через часом до критичного рівня «знекровлені» трудові колективи. «Comfort House» в числі таких.

– Нормальний стан компанії, – змальовує ситуацію пан Тарас,  – робота вісьмома монтажними бригадами по два чоловіки; плюс окрема монтажна бригада, що займалася монтажем воріт та встановленням відповідної автоматики, і ще чотири сервісних бригади теж по два чоловіки – в підсумку двадцять вісім працівників-чоловіків. Нині – лише чотири, включно зі мною, бо часом доводиться й самому братися за монтаж. Всі, крім поки що мене як батька трьох малих дітей, підлягають мобілізації. Тому своєю машиною – мене вже не зупиняють – провожу їх крізь блок-пости на обʼєкт і з обʼєкта. Але це теж не діло: таким чином відволікаюся від своїх безпосередніх обовʼязків.  

Звісно, таким «куцим» кадровим потенціалом багато не напрацюєш. Тож і не дивно, що минулий рік компанія  завершила на рівні чверті від доковідних і довоєнних обсягів продажів.

– Як не одна біда, то інша. Здавалося б, зараз, коли стільки споруд по країні зазнали ушкоджень від ворожих обстрілів, а  отже стрімко зросла потреба у вікнах і дверях, для вас якраз і предостатньо роботи. Зʼявиася така можливість для нарощування обсягів продажів, сервісу, а скористатися нею не можете повною мірою, через те, що ні ким працювати. Звісно, неабияка прикрість. В деревообробці й меблярстві почастішали випадки, коли до верстатів стають жінки…

– Цей приклад не для нас. Верстатницями жінки справді можуть працювати, тим більше на сучасних комфортних верстатах. А нам потрібні саме чоловічі руки, бо йдеться про ручне переміщення  й монтаж важких конструкцій. Для жінок у нас робота – продавати продукцію (зараз і продавець у нас всього один), але лише продажами не обійдешся: клієнти зазвичай хочуть, щоб придбані ними у нас вікна чи двері ми й установили.

– А яка нині ситуація із вашими партнерами-постачальниками?

– Деякі перестали працювати, деяким, як і нам, сутужно з кадрами, через що часом зриваються терміни виконання ними отриманих від нас замовлень. Бува, «шкутильгає» й логістика: у деяких виробників бракує транспорту, бо автомобілі теж «мобілізують» на потреби армію. Є в цьому сенсі певні незручності  й для нас, але вони не йдуть у жодне порівняння з кадровими негараздами. А виникають вагоміші проблеми у взаєминах із постачальником  – переходимо до іншого, від нього – до третього. 

Раніше, як ви вже зауважувати, компанія практикувала навчання й підвищення кваліфікації працівників на виробництвах постачальників. А зараз кого навчати, якщо ті чоловіки, які могли б бути нам корисними, й на співбесіду не наважуються прийти, не кажучи про те, аби виїжджати за межі міста чи області?

– Слухаючи цю вашу невеселу розповідь про цілу купу клопотів, що обступили компанію, очікували, що ви врешті скажете щось типу «і руки опускаються»…

– Ні, такого не скажу в жодному разі. Це не перша складна ситуація – переборемо і її. Як свого часу фінансову, ковідну. Якщо руки не опускати, не підкорятися складнощам, навіть найдошкульнішим, у глухий кут не зайдеш. Кожне випробовування  – це досвід. Вихід завжди знайдеться, і набутий важкий досвід допоможе в цьому. Як це було й раніше, коли доводилося туго. З вірою в це й працюю й заохочую тих, хто ще залишається зі мною.