Зберегти бізнес у країні, де йде війна, – завдання складне для кожного підприємця. В умовах окупації,  регулярних ворожих обстрілів, яким найчастіше піддаються Херсон, Запоріжжя, Харків, у зонах бойових дій промислові підприємства під постійною загрозою, навіть, повної руйнації, і вберегтися від неї можна, тільки розраховуючи на вдачу. Здавалося б, від власників компаній тут уже нічого не залежить. Але ні. Релокація виробництв, яка набула поширення з початку війни і стала дієвим засобом збереження вітчизняних виробництв, вберегла й значно убезпечила сотні компаній тих власників, хто вчасно відважився і зміг передислокувати їх у безпечніші регіони країни.

Для тих компаній, які мають змогу працювати в безпечніших умовах, поняття «зберегти бізнес»  не стоїть так гостро й набуває глибшого сенсу: досягнення довоєнних обсягів виробництва і продажів продукції та навіть спроб розвитку своїх компаній. І в нашій галузі немало прикладів, коли й такий поступ вдається.

Ми запросили до розмови на цю тему Вячеслава Ковальчука, власника компанії «Лаковер», яка є вітчизняним виробником і постачальником порошкових лакофарбових матеріалів, зокрема й для потреб меблевиробництва, і яка нещодавно цілком логічно набула членства в Українській Асоціації Меблевиків. Він аналізує означену проблематику й з огляду на досвід та стан власної компанії, власного бізнесу.

– Війна примусила українських підприємців багато чому вчитися по-новому, переосмислювати звичні речі, а дещо опановувати загалом з нуля. Взяти ту ж реновацію.  Складна, затратна справа. До неї не готувалися заздалегідь, як, власне, й до війни – ні фінансово, ні організаційно, ні психологічно,  тому всьому в цій справі вчилися, як мовиться, на марші. І наші підприємці, яким випала така необхідність, цьому навчилися, зуміли.

Ми справедливо називаємо героями наших воїнів, але не буде великим перебільшенням сказати, що й ті підприємці, які залишилися працювати в Україні – видають продукцію, забезпечують населення роботою й засобами для прожиття, наповнюють державну казну, утримують соціальну стабільність – теж герої. Трудового фронту. А ще більшої поваги й підтримки потребують і заслуговують ті люди, які в умовах війни, складної економічної ситуації в країні відважуються започатковувати бізнеси з нуля.

Для підтримки вітчизняного малого й середнього бізнесу держава, треба визнати, зробила дещо вагоме: податкове полегшення, кредитні, ґрантові, експортні сприяння. Але тільки фінансового сприяння виявляється замало. Дуже мало державних соціальних програм, які б стали помічними бізнесу. Якраз через це частина компаній перевела або має намір переводити свої виробництва за кордон. Загалом у підприємців більше можливостей добре влаштуватися за кордоном. Буде величезним національним збитком, якщо держава не зупинить цей процес, якщо не знайде вагомих економічних і соціальних аргументів, які переконали б таких підприємців не залишати Батьківщину. 

Враховувати треба на державному рівні й той факт, що традиційно промислові східні регіони країни втрачають цю перевагу, виробничі потужності зміщуються до центру і далі на захід. Цей процес неодмінно породить і соціальні зсуви та проблеми – і в колишніх промислових центрах, і в нинішніх.

– Нині чи не найбільша соціальна проблема для економіки країни – брак кадрів, кваліфікованих працівників. Гострою вона є й для ваших партнерів-меблевиків.

– Так. Прикро, що вона надалі тільки загострюватиметься. Тому кадри – одна з найголовніших умов збереження бізнесу. Держава в цьому плані дещо робить. Приміром, заохочує підприємців брати на роботу тимчасово переміщених осіб. Але нема цільової державної програми, націленої на повернення мільйонів українських біженців, які все ще за кордоном, а це ж стільки потрібних трудових сил. Але покладатися нам, підприємцям, лише на державу в цьому кадровому голоді нерозумно. Правильно й далекоглядно діють ті компанії, які самі готують для себе кадри, поставивши цю справу, як мовиться, на потік, адже ротація кадрів в умовах мобілізаційних потреб країни відбуватиметься постійно. Потрібно керівникам і власникам компаній придумувати механізми заохочення новачків, аби їх привабити своїми пропозиціями працевлаштування. Мабуть, настане час, коли традиційно чоловічі професії доведеться доручати жінкам, і до цього вже зараз треба готуватися, над цим думати і в державі в цілому, і кожному керівнику компанії зокрема.

– Що конкретно вашій компанії допомогло не тільки втриматися на плаву, а й практично вийти на довоєнні показники?

– Серед іншого значні складські запаси готової продукції й сировини для виробництва лакофарбових матеріалів. Це допомогло нам у найскладніші перші місяці війни. У працівників була робота, засоби для прожиття. Відгукнутися через деякий час на запити клієнтів завдяки запасам готової продукції компанія змогла одразу – не знадобився час для відновлення виробництва, чого не уникли чимало підприємств після перерви в перші тижні й місяці війни. Знаю, що деякі колеги-підприємці й нині, поки тривають ворожі обстріли практично всіх регіонів, не ризикують створювати значні складські запаси й готової продукці, й сировини. А інші не бояться ризикувати. Бо ж бізнесу без ризиків і в мирний час не буває.

Ми – та компанія, яка також вдалася до релокації. Перемістили харківський та дніпровський  підрозділи – офіси із складами – до столиці й почали, було,  переправляти далі на захід, але з Хмельницького фури повернули, вирішивши все-таки залишитися в Києві.

Варто зауважити, що компанія не тільки стабілізувала свої виробничі й торгові  показники, а й значно розвинулася за час війни. Достатньо сказати, що за цей час ми отримали більше сертифікатів, які підтверджують нашу компетентність у виробництві порошкових ЛФМ, ніж за весь довоєнний час. Почали активно розвиватися в науковому плані, а для цього відповідно до таких потреб навчаємо працівників, сертифікували лабораторію.

– Деяким компаніям зберегти бізнес допомогли зарубіжні партнери, материнські компанії, представниками яких вони є. Не підвищували ціни на свою продукцію, відтерміновували розрахунки, надавали в лізинг обладнання тощо. «Лаковер» серед таких щасливчиків?

    – На жаль, ні. Жодна зарубіжна компанія, у якої ми закуповуємо сировину, не те що не пішла на будь-які відтермінування розрахунків, а й на найменші послаблення: тільки стовідсоткова передоплата. Я їх без образи розумію.

А от сам із своїми українськими клієнтами практикую лояльні розрахункові взаємини, тобто певні відтермінування, якщо вони надають нам всі необхідні гарантійні документи. Це зміцнює наші ділові взаємини і йде на користь не тільки клієнтам, а й іміджево нашій компанії.

– Сприяти збереженню й розвитку бізнесу своїх членів, особливо в скрутні, кризові періоди, покликані й галузеві асоціації. Принаймні наша робить це різнопланово й досить масштабно.

Один із засобів збереження бізнесу в меблярстві в умовах непевного внутрішнього ринку – нарощування експорту. Тому в УАМ нині таке сприяння в пріоритеті, зокрема через допомогу в пошуку зарубіжних клієнтів завдяки участі в міжнародних виставках. Регулярно проводяться тренінги, навчальні семінари на потребу часу, бізнес-тури до колег для обміну досвідом, заходи з кластеризації й кооперування компаній для виконання спільних проєктів тощо.

– Знаю про це, тому наша компанія вже кілька місяців в УАМ, хоча ми забезпечуємо галузь лакофарбовими матеріалами для металу в менших обсягах, ніж колеги-постачльники ЛФМ для деревини.