Ми вже писали про наших членів УАМ, котрих війна примусила переміщувати свої виробництва через те, що підійшла до них впритул. Розповідали й про тих, котрі мали плани на релокацію, але з різних причин не відважилися її здійснити. А ця розповідь про чернігівську компанію «Аrt in Head», котра вдалася до часткової релокації.

Як розповів нам директор компанії Анатолій Шкурко, частину виробництва перенесли в Івано-Франківську область, уже після того, як ворога, якому вдалося зайняти частину Чернігова, прогнали за межі області. Але росіяни не переставали й досі не перестають регулярно обстрілювати Чернігівщину, тобто небезпека руйнації зберігається, що й спонукало власників компанії прийняти частково релокаційне рішення.

Територія компанії не була під тимчасовою окупацією, але збитків все одно зазнала, бо з неї вела вогонь наша артилерія. Відстрілювалися й бойову техніку маскували на складі компанії. Верстати залишилися неушкодженими, частину їх і вивезли на захід. Там на їхній базі організували виробничий підрозділ із випуску меблів під замовлення, а на місці постійної дислокації відновили виробництво серійної продукції.

– Деякі меблеві компанії, котрі мали наміри перебратися на західні регіони, не зробили цього значною мірою через те, що боялися не сформувати там трудові колективи. Не секрет, що й місцеві меблеві виробництва ще й до війни жалілися на нестачу кваліфікованих кадрів, на їхню текучість через масові виїзди місцевих жителів  за кращими заробітками в Європу. Але вас те не зупинило.

– Й нам не вдалося таких кадрових прикрощів уникнути. Але для нас проблема не набула масштабності, бо все-таки тільки частину виробництва треба було забезпечити кадрами на новому місці. Приймали в штат людей, зокрема й з числа переселенців, які не були знайомі  з меблярським виробництвом, і навчали їх. Привозили для цього кваліфікованих працівників – в якості навчителів і наставників – із головного підприємства. Досить тривалий термін – два-три місяці – велася така підготовка, але ми пішли на це, й івано-франківський філіал запрацював.  Але кадрове питання так і залишається серйозним клопотом для нас, бо дехто з переселенців повертається додому, і їм на заміну треба готувати нових верстатників.

– Наближеність тамтешніх  меблевих підприємств до західних кордонів дає їхнім власникам можливість легше налагоджувати експортні поставки. Ви такою можливістю, мабуть же, теж користаєтеся?

– Мали ми зарубіжних клієнтів і до війни – в Польщі, Молдові, Румунії, Хорватії. З більшістю з них відновлені тимчасово обірвані партнерські зносини, але надбали й нових взамін тих, з якими в нинішніх обставинах не знайшли поки що спільної мови.

– Але ж і нові зазвичай – на що скаржиться чимало наших експортерів – здебільшого ускладнили умови співробітництва.

– Так. Про передоплати й мови не ведуть: всіляко перестраховуються. Хочуть розраховуватися, коли замовлені меблі вже будуть доставлені до них або принаймні на кордоні. Звісно, це створює для нас складнощі, але все ж не такі, аби відмовлятися від роботи з ними.

Можна сказати, що меблярі взагалі опинилися в лещатах, що тиснуть на нас із двох боків. З одного замовники тиснуть відмовою від передплат, а з іншого – постачальники матеріалів і комплектуючих. Ті навпаки: від нас вимагають передоплат і не дають відстрочок у розрахунках, що також ускладнює виробництво меблів.

– Нещодавня міжнародна меблева виставка в Польщі, на якій компанія представила свої меблі-трансформери, виправдала ваші очікування?

– Так. Намітилися непогані перспективи роботи з цілим рядом нових потенційних клієнтів. Деякі вже дали й свої пропозиції на прорахунок можливих контрактів, а з деякими угоди вже й укладені. Отже виставковий, так би мовити, улов  дуже непоганий.