Ще до розмови із Йосифом Павликом, власником однойменної компанії, що спеціалізується на виробництві столів та стільців, ми знали про те. Мали інформацію, що він допоміг колезі – Леоніду Співакову, чиє меблевиробництво в Гостомелі було зруйноване дикими орками ще в перші дні війни, відроджувати його у своєму краї, на Закарпатті. У телефонній розмові з паном Йосифом ми попросили його розповісти про це докладніше.

– І до війни партнерські, а часом і дружні взаємини між членами Української асоціації меблевиків були виявом спільності корпоративних інтересів, запорукою співпраці й взаємовиручки. Війна не тільки примножила такі стосунки й значною мірою їх поглибила, а й надала нових форм. І випадок із компанією Леоніда Співакова – тому приклад.

По суті, у цьому конкретному випадку йшлося не так про передислокацію підприємства, бо після руйнації його фабрики в Гостомелі, в матеріальному сенсі фактично не було що переміщати. Відроджувати компанію Леоніду довелося тут практично з нуля. Ми в своєму офісі виділити місце і для його працівників. Я особисто, знаючи місцеві умови для розгортання меблярського бізнесу, допомагав колезі порадами при пошуку вигідного місця для створення його нового виробництва, в орендних питаннях, іншим консультуванням.

А скільком колегам, знайомим, їхнім сімʼям, коли вони в ролі вимушених біженців прибували в наші краї, довелося всіляко сприяти – особливо із житлом, і тим, які тимчасово осідали тут, й іншим, які націлювалися на подальший виїзд за кордон. Особисто дав дах над головою в своїй садибі тридцятьом прибульцям – утворилася така велика меблярська сімʼя. Але потребували допомоги й власні працівники та їхні сімʼї.

Можна згадати й інші форми сприяння біженцям у перші, найбільш складні для країни місяці війни. Зокрема американська програма USAID перерахувала через нашу компанію майже два мільйони гривень на потреби біженців. Передусім для придбання ліжок, матраців, ковдр та подушок.

Довелося Павлику та його команді, яка ні на день від початку війни не зупиняла виробництво, паралельно з допомогою біженцям вирішувати й власні негаразди, спричинені війною. Здавалося б, на які ще негаразди може нарікати компанія в глибокому тилу (хоча тил у цій ракетній війні поняття умовне для всіх куточків країни)? У Співакова – ото негаразди! Справжня біда!

Та ні, несолодко доводилося й на початку війни та й нині ведеться й компанії «Pavlyk». Вона, яка майже на кордоні з Євросоюзом, перманентно мала кадрові проблеми й до війни. Тутешній люд приваблювали європейські зарплати, і відтік закордон із регіону робочої сили був дуже відчутним для місцевого бізнесу. Війна, ясна річ, ще більше загострила кадрову проблему. А ще якщо врахувати й мобілізаційні потреби. Як і всім вітчизняним підприємцям, завдала додаткових клопотів і нестабільність, стрибки  валюти, що особливо лихоманили бізнес у перші місяці російської навали, як і тривале неповернення державою ПДВ.

У компанії, яка завжди  значну частину продукції експортувала не тільки на європейський ринок, а й далі, з початком війни виникла серйозна напруга і в її зовнішньоекономічній діяльності. В стосунках  із зарубіжними клієнтами, які не без підстав тривожитися, що не зможуть в обумовлені терміни отримувати свої замовлення. Не безпідставно, бо значні обсяги меблів для зарубіжних замовників компанія транспортувала морськими шляхами через одеські порти, що опинилися в блокаді. Довелося в терміновому порядку шукати інші варіанти. Вони були знайдені  і хоча й значними зусиллями, але досить швидко вдалося створити нові логістичні маршрути – через порти румунської Констанци та болгарської Варни. Всі ці клопоти, що могли б вміститися в нашій розповіді в одне речення, насправді були значними. Довелося прокладати нові сухопутні маршрути, наново і спішно організовувати перевантаження вантажів із фур у морські контейнери, контроль за цим процесом і ще багато іншого, чого потребує така логістика. І звісно, така логістична переорієнтація, як мовиться, влетіла в копієчку.

Тим не менше, частину зарубіжних клієнтів все ж довелося втратити. Тих, які не розуміли, що в тих складних умовах, в яких опинилися українські меблярі, але не перестали працювати, їм треба в чомусь іти назустріч, сприяти, а не посилювати до них вимоги. От якраз із такими, які так чинили, й розсталися. Але та втрата не була тривалою. Взявши участь з УАМ у польській виставці, вдалося знайти нових.

А загалом, зізнався пан Йосиф, половина минулого року виявилася таким напруженим марафоном із вирішення таких проблем, про можливе виникнення яких і гадки не мали ще кілька місяців тому. Але значними людськими зусиллями і фінансовими затратами компанії вдалося не зійти з дистанції цього марафону. Хоча ще вистачає того, що заважає розгорнутися в повну силу. Отже марафон, хоча й не такий вже вимотуючий, триває…

– А як би ви оцінили нинішній  стан українського ринку?

– За нашими відчуттями, оцінками й результатами на ньому, вже до кінця минулого року він відновився для нас відсотків до вісімдесяти, просівши в перші місяці війни десь до сорока й нижче. Той внутрішній спад продажів нам вдалося компенсувати експортом. Нині розуміємо, наскільки ми – вже з пʼятьма роками активного експорту – виявилися в кращому становищі в ці складні часи, ніж ті вітчизняні меблярі, котрі лише зараз почали шукати свої шляхи на зарубіжні ринки.