Керівники меблевих компаній, членів нашої асоціації, в презентаційних розповідях про свої колективи нині так чи інакше зосереджуються на темі війни. На тому, як вона негативно позначилася на виробничій діяльності компанії, як змінила звичний стан справ. З цього розпочав свою розповідь і керівник черкаської компанії «Віко Меблі» Олександр Пилипенко, завершивши її на досить оптимістичній ноті.

– Вже ворожі ракетні удари були завдані по містах, вже окупаційна армія сунула до столиці, а наші працівники всі як один уранці 24 лютого були на своїх робочих місцях. Звісно, ніякої роботи того дня не було. Ми зібрали колектив, проінформувати про страшну біду, яка спіткала цього ранку країну. Однак лише словами, зокрема й підбадьорюючими, не обмежилися –  видали працівникам заробітну плату й відпустили по домах, аби готували свої сімʼї до випробувань, які очікували на кожного.

Попри те, що існувала реальна загроза окупації області, власники компанії, керівництво залишалися в місті, і через тиждень-другий фабрика, як і, мабуть, всі місцеві виробничники, почала працювати на армію. З огляду на нашу виробничу специфіку ми взялися за пошиття чохлів для бронежилетів, попит на які був величезним в перші тижні війни – і від бійців на передовій, і від тероборонівців та волонтерів. Крім того, шили й так зване «розвантажувальне» спорядження для бійців – для зручного розміщення й носіння патронних магазинів, гранат, засобів звʼязку тощо. Працівників, необхідних для виконання цих робіт, доводилося в індивідуальному порядку привозити на фабрику й відвозити додому, бо громадський транспорт не працював. Інші матеріали, які були в наявності на початок війни і не використовувалися для пошиття військового спорядження, компанія фактично безплатно роздала – поролон на матраци переселенцям, які масово прибували в місто, синтепон  на спальники й одяг.

Коли ворога відтіснили від Києва, й наша область  убезпечилася від загрози ворожого вторгнення, фабрика взялася за свою звичну меблярську справу. Не тому, що відкривалися якісь перспективи, а наперекір війні – аби довести, що вона нас не зломила, що ми сильніші. Запускали меблевиробництво ще й наперекір законам бізнесу, знаючи, що працюватимемо невідомо скільки в кращому випадку «в нуль».

– І все-таки відновлене виробництво мʼяких меблів для компанії не стало збитковим?

– І то завдяки нашим традиційним партнерам – крупним торговим мережам, – котрі, як і до війни, почали брати нашу продукцію для реалізації кінцевим споживачам. І це при тому, що деякі з них – як-от магазини  мережі «33 квадратних метра» –  дислокуються практично на лінії вогню. Приміром, у Херсонській області. Так само завдячуємо й постачальникам, які розуміли, як то архіскладно нам запускати виробництво в умовах війни, тому всіляко сприяли. Найважливіше – що відтерміновували розрахунки, не зривали поставок комплектуючих для наших диванів, хоча знаємо, що деякі з них також працювати фактично під обстрілами.

– То були довоєнні моделі, чи вам вдалося оновити асортимент?

– Переважно продаємо й досі свої довоєнні моделі, хоча влітку й восени змогли поповнити модельний ряд і новими розробками.

– Практично всім нашим експортно орієнтованим виробникам війна завдала відчутного удару…

– Наша компанія до війни мала широку експортну географію. Завдяки цьому планували минулого року вдвічі наростити обсяг виробництва. Натомість нині тримаємося на вісімдесяти відсотках від довоєнного показника. І те вважаємо непоганим показником для нинішнього часу. 

На початку минулого року ми були готові постачати мʼякі меблі ще й на ринок США – вже й морські контейнери були закуплені для цього. Зараз експорт морськими шляхами все ще неможливий. Як тільки вони стануть безпечними, обовʼязково  доведемо до кінця цю важливу для розвитку компанії справу.

Восени відвідав відому міжнародну виставку в Польщі і з сумом відмітив, що війна дійсно завдає відчутного удару конкурентоздатності вітчизняної меблевої галузі. До війни ми вже складали гідну конкуренцію тим же полякам, а нині через обʼєктивне здороження українських меблів стає важко конкурувати з європейськими та азійськими виробниками, яким також стало несолодко, але не настільки важко, як нам. Та попри те, я вважаю всіх наших товаровиробників – ясна річ, і колег-меблярів теж – героями. Героями тилу, які в надзвичайно важких умовах тримають удар негараздів, працюючи на межі виживання, аби вітчизняна економіка не впала на коліна, аби задовольняти життєві потреби народу та ще й всіляко допомагати армії. До речі, наша компанія досі продовжує працювати на потреби армії, шиючи, крім бронежилетів та «розвантажувачів»,  ще й спальні мішки для бійців.