Віталій Івахов не тільки відомий, а й, без перебільшення, популярний у нашій галузі фахівець. Звісно, й  в Українській Асоціації Меблевиків, адже не вперше обраний до її керівного органу і є членом правління.

Спілкуватися з ним цікаво й легко. Цікаво, бо почуєш завжди розгорнуту експертну думку з того питання, з яким до нього звертаєшся. Це стосується й дизайну, в царині якого він є незаперечним авторитетом, і практичного меблярства, адже має власне меблевиробництво в Запоріжжі. А легко, бо формулює думки чітко, викладає їх  легко й дохідливо – мовою, зрозумілою всім, маючи для цього ще й досвід телеведучого.   

– В якому б регіоні, в якій би точці України не знаходилася виробнича компанія, жоден керівник не скаже, що війна ніяк  не позначилася на її діяльності. Що вона змінила у вашій?

– Передусім, війна змусила переосмислити усе звичне для мирного часу. Глибоко й креативно продумати, як працювати в нових, несприятливих  умовах, спричинених нею, аби виробництво залишалося життєздатним, бізнес прибутковим. Один із головних її викликів було  підготувати виробництво до ситуації, коли доведеться обходитися меншою кількістю працівників. І таке зменшення через мобілізаційні потреби воюючої країни не забарилося.

Тут треба зауважити, що війна – найбільша кризова ситуація, яку переживає Україна, її економіка і підприємництво, але не перша. Згадаймо глибоку фінансову кризу 2008 року. Тоді теж довелося шукати засоби ефективного протистояння їй. Тим, хто пройшли крізь ту кризу, легше протидіяти й нинішній, набагато обширнішій і глибшій. 

Як і тоді, нині чи не головним викликом знову постала вже згадувана необхідність обходитися меншою  кількістю працівників. Тільки тоді через катастрофічно малі надходження виручки ми самі їх скорочувати, а тепер нам їх держава скорочує. Знову ж таки,  якщо тоді ми скорочували некритично важливих для виробництва працівників, то нині можуть у будь-який момент висмикнути з колективу, із чоловічої його частини будь-якого фахівця.

В цій ситуації ми виходили з того, що у нас архітектура управління компанією – це не просто оптимальна розстановка людей, а передусім відлагодження оптимальної взаємодії виробничих процесів, в яких вони задіяні. Отже треба організуватися так, що в умовах коливання інтенсивності того чи іншого процесу, можна зменшувати чи збільшувати кількість працівників, задіяних в ньому. При чому зменшувати до тієї межі, поки це критично не шкодить процесу.

Інше, що змінилося, – система оплати праці. Коли нема стабільного потоку доходів, ми максимально зменшили частку фіксованих зарплат і збільшили частку тих, які обчислюються відсотками від отриманих прибутків. Що заробили, те між всіма й розподіляємо.

І ще один фінансовий аспект. Отримані доходи ділимо на дві частини. Одна – кошти на утримання компанії, в другій кошти на  придбання необхідних матеріалів і комплектуючих  для виробництва клієнтських меблів. Ця частина має чітке цільове призначення і є недоторканою для інших потреб.  Це означає, що компанія неодмінно виконає свої зобовʼязання перед замовниками, навіть якщо з якихось причини заборгує заплату працівникам, не вистачає на оплату оренди тощо.

– Але в нинішніх умовах може статися, що й у тій, недоторканій частині бракуватиме коштів на придбання необхідного для виконання отриманих замовлень.

– Це правда, трапляється й така прикрість. Тоді виручають постачальники. У нас склалися давні довгострокові партнерські взаємини із крупними компаніями-постачальницями, які почуваються впевнено, мають надійну подушку фінансової безпеки і у випадку нашої скрути можуть відтермінувати оплату за свою продукцію. Можу назвати в числі таких «Ескада –М», «Термопал», «ADLER Україна», «Клейберіт-Україна». Ми можливості наших постачальників знаємо, бо це виключно члени Української Асоціації Меблевиків, у якій, не мені вам казати,  партнерська, корпоративна взаємовиручка – одна з базових цінностей.

– Не можемо не скористатися вашою експертною компетентністю, аби довідатися про ваше бачення нинішнього стану вітчизняної меблевої галузі.

– Для відповіді можна було б вкластися у відомий вислів «Усе, що нас не знищує, робить нас сильнішим». Але й поруйновані війною  меблеві компанії наперекір їй, відроджуючись,  постають із руїн. Два з половиною роки  труднощів додали українським виробникам компетенцій, яких за «тепличних» умов вони набували б довше. Зросли їхні кадрові компетенції: вміння ефективно розпоряджатися кадрами  в умовах «кадрового голоду», керуючись тим, що головне завдання компанії   не прибутки, а виживання в довгостроковій перспективі. Оце і є ознакою сьогоднішнього меблевого бізнесу. Він уже пройшов такі випробування, такий гарт негараздами, що вже ніщо його не зруйнує.

– А що скажете про український дизайн?

– Все ще присутня в ньому поряд із високими зразками та новаторськими пошуками й наша пресловута фолк-шароварщина. Але за період війни ця його складова  демонструє тенденцію до зменшення. Завдяки інтеграції українського дизайну у світові тренди, яка намітилася ще до війни, він в умовах глобалізації втрачає національні ознаки, як і дизайни інших країн і народів. Глобалізації  їх нівелює, універсалізує.  

Результати такого інтегрування вже помітні. Роботи українських дизайнерів почали зʼявлятися на обкладинках найпрестижніших і найавторитетніших профільних видань і з часом їх, безперечно, ставатиме все більше. Не виключено, що згодом викристалізується і справжній геній дизайну з українською душею. В каталозі світового дизайну український точно не буде на останній сторінці. Та він уже не там.