Днів десять знадобилося керівництву кременчуцької компанії «Аrtbruno», аби прийти до тями від кошмарного ранку 24 лютого. Коли стало зрозуміло, що війна, як це не прикро усвідомлювати, не на тиждень  і не на один місяць, що доведеться жити в умовах воєнного стану, – а якщо жити, то й працювати там, де вона дає можливість, – компанія знову взялася за звичну меблярську справу. Продовжили робити те, розповів керівник «Аrtbruno» Сергій Кладогуб, на чому вимушено зупинилися ще мирного 23 лютого: закінчувати розпочаті меблеві проєкти, оплачені індивідуальні замовлення, а згодом отримали й кілька  нових –  побутові потреби у людей не зникли і в умовах воєнного стану – щоправда, їх стало менше, і вони простіші.

– Вистачає матеріалів, меблевих комплектуючих і врешті робочих рук з огляду на повальну міграцію українців та мобілізаційний відтік?

– Не знаю, як у колег в інших регіонах, де є можливість меблювати, а у нашому вистачає  всього необхідного нам для меблевиробництва.

Під мобілізацію поки що наші працівники не потрапили, тому всі на робочих місцях. Відсутність жіночої частини колективу, яка все ще за межами Кременчука, критично не позначилася на життєздатності компанії. Все ще в статусі біженців і деякі наші клієнти. Замовлені ними меблі готові, але  нікому їх забрати.

– Що стосується тих кількох замовлень, які припали вже на воєнний час, то цікаво, що вам замовили?

– Кухні. Причому  два комплекти меблів відправили у Київ. На жаль, це одиничні замовлення, бо у нас в Кременчуці меблевий ринок фактично завмер. І я розумію, тих, у кого є потреба у нових меблях, але вони – навіть представники середнього класу – остерігаються вкладати в них значні кошти, доки не зникла загроза взагалі руйнації їхнього житла. Загалом спад ринку намітився ще в грудні минулого року, коли вже інтуїтивно відчувалося наближення війни, й наші потенційні замовники почали відкладати виконання нами вже узгоджених меблевих проєктів.

В якийсь час активізувалися дзвінки  із столиці, що почало  налаштовувати нас на оптимістичний лад, але вже на прорахунках можливих замовлень контакти обривалися: не можуть люди звикнутися з новими цінами, вищими за довоєнні. Навіть, якщо  все прораховується по мінімуму, із зовсім незначною маржею для виробника. Але як не прораховуй, коли деякі матеріали зросли в ціні і вдвічі, то все одно довоєнної собівартості не отримаєш. От і виходить, що, приміром, 100-150-тисячна ціна кухні нині для кременчукців є захмарною, бо багато з них в індустріальному місті стали безробітними, а хто й має роботу, то з обрізаною зарплатою.

– Ваша компанія  настільки універсальна, що, мабуть, не має меблів за функціоналом, призначенням, стилем, за матеріалами виконання, які б ваших майстрам було не під силу виробити. Як гадаєте, коли війна закінчиться, меблевий ринок оживе, які меблі будуть затребуваними найбільше?

– Важко спрогнозувати, але якраз наша універсальність і дасть нам змогу одразу ж відгукнутися й підлаштуватися під  будь-які потреби повоєнного ринку. Ми справді багато що можемо в меблярстві, але все ж так складалося, що основними нашими клієнтами були кінцеві споживачі, а замовленнями – індивідуальні проєкти житлових меблів. Мабуть,так і залишиться.

– Які плани з розвитку компанії  війна зробила неможливими чи відтермінувала на невизначений час?

– Справді були такі плани. Й немало. Передусім готувалися вдосконалити наші продажі реформуванням відповідної служби,  вже почали впроваджувати систему CRM, яка дає змогу нарощувати обсяги продажів, краще задовольняти запити клієнтів і тим самим покращувати імідж компанії, також на часі було відкриття нових шоу-румів в інших містах. Сподіваюся, що ці плани все ж не стануть «похороненими», а лише відкладеними на певний період.