О пятій ранку 24 лютого минулого року машини були завантажені меблями, готові вирушати з Хмільника на Київ для монтажу їх у помешканні клієнта, але за територію підприємства так і не виїхати того дня: зупинила страшна звістка, котра сколихнула всю країну. Такий важкий спомин у Анатолія Алексєєва, власника меблевої компанії  «JOSEPH Furniture Manufacturer» про той ранок минулорічного лютого.

Та й наступні дні війни, хоча вже не були такі стресові, як перший, легкими не назвеш. Довелося зупиняти виробництво, працівників залишати без роботи. Виконання зобовʼязань перед замовниками, котрі вже зробили передоплати, зависло невідомо на який час, бо взагалі було нічого невідомо – що буде завтра-післязавтра. Перші два тижні ходили самі не свої, не знаючи що робити, за що братися. Хоча найнебезпечніша фаза війни ще не закінчилася, але вже стало зрозумілим, що ворог столиці не підкорить,  тож було прийнято єдино правильне рішення – а нам своє робить. Взялися завершувати ті проєкти, які обірвала війна, хоча більшість із них замовники не готові були прийняти, будучи на той час уже за межами України. А ті, що не розпочинали ще, місяців на три були поставлені за бажанням клієнтів на паузу. Оці три місяці, коли нових замовлень ще не було, а частина довоєнних не бралася в роботу, виявилися для компанії дуже економічно складними. Не було меблярської роботи – бралися за розробку нових зразків продукції, залучали людей до кращого впорядкування цехів, території, робочих місць, аби була підстава  хоч щось платити їм. Та зрештою і вз’явшись виконувати відстрочені проєкти – а кілька з них були досить крупними, – впевнено не почувалися, бо клієнти могли розраховуватися за виконану роботу частинами, що тяглося фактично до нового року. Тому й виникали затримки з оплатою працівникам, але жодного вдалося не скоротити. А з півдесятка вже практично остаточно узгоджених проєктів у столиці все ще залишаються нерозпочатими: регулярні руйнівні обстріли міста, що почалися з осені, лякають замовників.

І все ж фінансово неспроможною компанія не виявилася, бо вже з літа почали «подавати голос» нові клієнти. А восени отримали й таке замовлення, що за обсягами та вартістю перевершує всі ті, які доводилося виконувати раніше – там роботи на сім-вісім місяців, бо ж не один проєкт у роботі. Хоча несподіваним для компанії цей контракт не виявився. Із вінницьким замовником, як розповів пан Анатолій, ще до війни велися перемовини про облаштування його приватного будинку.

– Пару років тому компанія провела ребрендинг. Якою була потреба у зміні назви?

– Не тільки назви. Ми обрали новий напрямок спеціалізації, відмовилися від старих моделей, напрацювали нові. Англомовна назва знадобилася й через те, що компанія взяла курс на вихід на зарубіжні ринки.

– І війна, мабуть, зупинила цей курс?

– Та ні. Може, навіть і пришвидшує. Пройшли відповідні навчання, «прощупуємо» зарубіжні ринки з огляду на те, що наші меблі не для дешевого серійного продажу.  Весняна участь у діловій поїздці до Великобританії, яку влаштовує Українська асоціація меблевиків, ще більш сприятиме цьому. Відомо, що на британському  ринку проєктні меблі, на чому ми спеціалізуємося, якраз і мають попит.