Коли ми запитуємо у членів нашої Асоціації про те, що змінилося у їхніх компаніях за два роки війни, то практично всі дають одну й ту ж відповідь: «ми скоротилися».  У 22-му році йшлося в цьому сенсі про те, що зменшилися кількість замовлень, продажів, отже скоротилися обсяги виробництва. З минулого року до виробничого скорочення долалося кадрове, що в нинішньому – переросло вже у  важку галузеву проблему. 

А меблева компанія Rudenko-Design Руслана Руденка ще й «у квадратурі розміщення» скоротилася майже в чотири рази –  з 300 кв. метрів орендованих  площ до 80. Ясна річ, таке скорочення  виявилося взаємозалежним від двох інших скорочень. А ще орендодавець повівся  як глитай: вимагав заплатити за ті тижні початку війни, коли компанія Руденка вимушено не працювала, як і тисячі столичних виробничників. Компанія за відсутності нових замовлень постала перед дилемою: або взагалі припиняти меблярську діяльність, або шукати під оренду інше приміщення. Значно менше. Руденко обрав другий варіант у сподіванні, що падіння вітчизняного меблевого ринку, який так відреагував на війну, буде тимчасовим. Так і вийшло. Ринок після того, як армія отримала над ворогом перші значні перемоги, почав оживати.  

– Але ж нереально розмістити все те, що було на трьохстах  квадратах, на вісімдесяти…

– Так. Тому компанію не обминув і четвертий вид скорочення – виробничої бази. Значну частину обладнання змушені було продавати за безцінь. Це був вимушений, але логічний крок в обставинах, що склалися: треба було задовольнятися меншою виробничою площею, і випуск продукції практично припинився через відсутність замовлень на початку війни.

– За таких обставин будь-якому підприємцю можна впасти у відчай.

– Але я не впав. Як тільки почали надходити перші замовлення в умовах воєнного стану, компанія все ж виявилася спроможною їх виконувати. Вони все ще періодичні, тому нема сенсу тримати постійний штат виробничників. До того ж, це проблемно нині із іншої відомої причини. Тому тимчасово формуємо бригаду під чергове отримане замовлення. Але й це робити стає все важче через жорсткі мобілізаційні заходи. До того ж, щоразу виникає потреба новонайманих навчати, перш ніж допускати до верстатів.

По суті, компанії потрібно відроджуватися практично з нуля, але за таких умов робити це надзвичайно важко. Втім, сходити з цього курсу наміру нема. Весна й літо минулого року укріпили мене у вірі, що компанія має перспективу відродження: інтенсивність замовлень зросла, масштабність їх теж була задовільною. Значить, і галузь, і ринок і в нинішньому важкому стані, в якому перебуває країна та її економіка, таки мають потребу в такому меблевиробнику. Але ця потреба – з урахуванням наших потреб – для нас недостатня. Її нестабільність не дає змоги чіткого планування хоча б на рік, а без цього годі розраховувати на розвиток. Тому зараз активно шукаємо виходи на зовнішні ринки, аби надбати нових клієнтів і стабілізувати роботу компанії. 

Така потреба спричинена й тим, що чимало дизайнерів, у чиїх проєктах раніше ми досить часто брали участь, зараз вийшли з українського ринку, працюючи за кордоном.

Спілкуючись із колегами, які вже налагодили зарубіжні продажі, знаю, що іноземці дуже задоволені і якістю, й цінами меблів українського виробництва.  Особливо меблями того сегменту, в якому працюємо й ми. Якщо продають інші, то чому б не продавати й нам?

– УАМ в цьому відношення може бути помічною. Передусім, у пошуку зарубіжних клієнтів через пільгову участь у  меблевих виставках, що стало вже регулярною практикою Асоціації. Чимало ваших колег уже скористалися такої можливістю. Крім того, організовуються навчальні курси, тренінги, семінари з експортною тематикою. Передусім для тих, хто тільки-но вирішив стати на цей шлях.

        – Отримували з дирекції й ми таку пропозицію. Але  такий захід для нас фінансово все ще непідйомний, навіть попри те, що передбачає певні пільги для учасників. Тому змушені самотужки торувати стежки за кордон. І вже маємо перші обнадійливі результати. 

         При нагоді такої розмови хотів би ще раз торкнутися наболілого питання в розрізі членства компанії в УАМ,  яке не раз порушував на корпоративних зібраннях і з яким солідарні немало колег.

          Свого часу асоціація створювалася крупними  виробниками серійних меблів і вибудовувалася під їхні потреби. З роками, розростаючись, вона поповнилася компаніями меншого масштабу й іншої спеціалізації – реалізації індивідуальних проєктів під замовлення. Такі нині в асоціації кількісно чи не переважають, але змушені «членствувати» на засадах, які створенні для крупних «серійників».  Я не за те, аби тих підлаштувати під у чомусь специфічні інтереси «індивідуалів», а пропоную виокремити їх в окремий підрозділ, аби в сприянні їм підходити не з тими ж мірками, які були колись виписані для меблевих «важковаговиків», так би мовити.