Ще до розмови з Сергієм Іщенком, власником черкаської фабрики  «Поліфасад», вже при самому лише  згадуванні про неї, в памʼяті постали картини довоєнних меблевих виставок. І одна із найяскравіших – стенд «Поліфасаду», який завжди повною мірою відповідав значенню префіксу «полі» в назві компанії. Тобто множинності, різноманіттю – і що стосувалося модельного ряду меблевих фасадів, на виробництві яких переважно спеціалізується фабрика з 2000 року, і що стосувалося їхньої колірної палітри. Нині все це можна побачити лише в каталозі та в шоу-румах компанії.

Раніше «Поліфасаду» вистачало продажів на внутрішньому ринку, аби процвітати й розвиватися. Війна ускладнила бізнес усім. Багатьом підприємцям, якщо не нашкодила, то «сплутала карти». У будь-якому випадку, аби залишатися «на плаву», багатьом із них довелося вдаватися до того, чим не займалися раніше. Ті, які правильно обрали нову стратегію або кому елементарно пощастило, не тільки залишилися у воюючій Україні «на плаву», а й навіть потроху розвиваються.

Черкаській фабриці фасадів довелося компенсовувати продажами на зовнішніх ринках те, що почала недоотримувати на ослабленому внутрішньому. Вихід на них почали шукати з перших же днів війни. Непросто це далося. Менеджери компанії, як розповів пан Сергій, хапалися за кожну пропозиційну ниточку, яку знаходили на зарубіжних ринках, у надії, що вона приведе до реального контракту. Далеко не кожна приводить, але деякі «ниточки» виявилися результативними. Нині компанія в Євросоюзі має дилера, через якого постачає фасади меблевим компанія в різних країнах.

– Яким видам фасадів нині віддають перевагу європейські меблярі? Тим же, що й наші, чи є якісь відмінності?

– Є. Прості фасади – тобто без фрезерувань – практично не продаємо в Європу. Те ж стосується й фарбованих, навіть із фрезеруванням.  Але не тому, що там нема попиту на них – нам економічно не вигідні такі продажі з огляду на ціновий параметр цих фасадів: такі продажі просто-напросто були б для нас збитковими. Собівартість фарбованих вища, ніж плівкових.

А та продукція, що ми називаємо складною (фасади із різними конфігураціями фрезерувань, із необхідністю ручного дошліфовування тощо), там проходить по ціні –  тобто й виробник, і дилер не в накладі після вирахування логістичних витрат.

А загалом і європейський ринок зазнав «деформації» через російську агресію в Україні. Значно мірою пішов у мас-маркет, в інтернет-продажі.

  – Розробляли нові моделі спеціально для експорту?

– Ходові й за рубежем деякі моделі з нашого довоєнного асортименту, але є й нові, які дійсно спеціально розроблялися з урахуванням побажань зарубіжних клієнтів, за їхніми технічними завданнями.

– А який зараз рівень конкуренції на внутрішньому ринку меблевих фасадів?

– Три роки тому я міг би назвати пʼять основних українських виробників МДФ-фасадів у плівці ПВХ, які конкурували між собою на внутрішньому ринку. Сьогодні працює на рівні  з нами на ринку України тільки одна компанія. Щодо інших: когось невиправдане демпінгування цін зняло з дистанції, хтось зазнав ворожої руйнації. Отож, можна стверджувати, що рівень конкуренції між українськими «фасадниками» нині менший, але ж і ринок збуту продукції  в Україні при цьому суттєво звузився –  відсотків на 80, якщо орієнтуватися на довоєнні обсяги продажів.

– Війна остаточно пригальмувала розвиток фабрики чи нині все-таки є якась поступальність у її розвитку?

– Вдалим чином склалося так, що ми передбачені планом розвитку реформаторські зміни на фабриці ми завершили буквально до початку війни. Перевели роботу фабрики з 9-годинних змін без вихідних на 12-годинні зміни без вихідних. Що мало б додати 30 відсотків виробничим потужностям підприємства. Повинно було додати, коли новонайняті працівники адаптуються  й наберуться фахового й виробничого досвіду. От якраз на 22-й рік ми й планували провести належну підготовку частини  персоналу через навчальні тренінги  для повноцінної роботи в режимі 12-годинних змін. Війна завадила це зробити тим, що не тільки не дала провести намічену підготовку частини працівників, а й скоротила їхню чисельність мобілізаційними потребами. А відтак і зламала те, що вже було зроблено для нової режимності роботи. Нині фабрика перейшла на традиційну однозмінну пʼятиденку.

Торік ми спробували донайняти працівників, аби перейти хоча на колишній 9-годинний режим роботи, але нам цього не вдалося.  Не змогли знайти необхідну кількість людей, яких для цього не вистачало.

– А цього року які завдання поставили перед компанією?

– З нашим європейським трейдером намітили збільшення товарообороту вдвічі.

– Бажаємо досягти наміченого.