Владислав Каск займається меблярством на Черкащині за покликанням і за професію: свого часу закінчив Львівський лісотехнічний університет. Його дружина Катерина в меблевому бізнесі теж умотивовано. Має диплом Харківської академії дизайну і мистецтв, а отже й дизайнерський хист. Пара 2013 року створила меблеву компанію «RОКА», назвою засвідчивши її сімейний статус. У ній «ро» – перший склад дівочого прізвища Катерини, другий – початок прізвища Владислава. За десятиліття свого існування й розвитку компанія стала авторитетним гравцем на вітчизняному меблевому ринку, почуваючись на ньому впевнено  й перспективно. Минулий рік мав стати ще одним кроком для її зміцнення й розвитку. Натомість залишиться найважчою віхою в її історії. І зайве пояснювати – чому.   

Із початком війни фабрика довше, ніж могла б, перебувала у простої. І це тому, що не продає меблі напряму кінцевому покупцю, а практикує дилерську форму реалізації продукції. А її дилери по всій Україні – не тільки на окупованих територіях і в зонах бойових дій – враз  перестали торгувати, бо, як і всі українці, були в шоці від того, що почалося в країни. Отож в міру того, як торгівля виходила з того стану, «RОКА» запускала виробництво, змирившись із тим, що частину своїх дилерів втратила на невизначений час, а отже ой як важко буде вийти на довоєнні обсяги виробництва і продажів. І все ж наші успіхи на фронті, відвойовування захоплених ворогом територій та наполегливість команди на кінець минулого року дали компанії результат, на який ще кілька місяців тому важко було розраховувати. Вже за шість місяців вийшла  на 70 відсотків до довоєнного виробничого рівня. Перші замовлення воєнного часу почали отримувати із західних регіонів, що засвідчило: меблевий ринок потроху оклигує.

– Стан незвичної незайнятості під час вимушеного простою фабрики, – розповідає пан Владислав, – нам із дружиною, які давно звикли бути в справах з раннього ранку до пізнього вечора щоденно, не давав спокою. Тоді ми й розробили бюджетну модель ліжка, що не в традиції компанії, яка з використанням деревного масиву меблює в середньому з плюсом ціновому сегменті, але було розуміння соціальної затребуваності недорогих меблів у період воєнного часу. До того ж, у нас були залишки напівфабрикатів, які якраз і можна було використати для виробництва таких ліжок. І дійсно – досить швидко знайшлися охочі до таких меблів: переважно це були волонтерські організації, що опікувалися потребами біженців-переселенців. Компанія не набула від того прибутків, але змогла на перших порах відродження хоча б платити працівникам, аби втримати колектив, що на той час було немаловажним. Згодом спроектували ще й комерційну модель бюджетного ліжка, яка й досі в асортименті, бо не втратила попиту.

– Таким чином компанія переорієнтувалася на випуск бюджетної продукції?

– Ні, не переорієнтувалася. Залишилася на наших  звичних виробничих позиціях, продукуючи меблі в ціновому сегменті «середній плюс». Випуск бюджетних ліжок – то було тимчасове вимушене відхилення від стратегічного курсу. А нині й далі продовжуємо зміцнювати свій бренд у традиційних для компанії цінових параметрах. «Перестрибувати» на нижчий ціновий рівень невигідно і в технологічному плані: треба переналагоджувати виробництво, що є й економічно недоцільним.

– Були розробки нових моделей і для вашої основної лінійки продукції?

– Розширювати модельний ряд для компанії нині складно. Не в творчому сенсі, а в технічному та кадровому. Це значило б нарощувати виробничі потужності фабрики, розширювати штат, чого собі дозволити у теперішній ситуації ми не можемо. Тому зайнялися іншим: оптимізували існуючі моделі, аби зменшити їхню собівартість, спростити технологічний процес. Приміром, універсалізували меблеві деталі, аби однакові використовувати в різних моделям без порушення індивідуальності кожної з моделей. Зменшивши кількість різновидів меблевих складових, тим самим оптимізували виробничий процес, до чого в мирний час все не доходили руки та й потреба в тому не була такою гострою, як нині.

Крім того, аналізуємо, які моделі, колекції користуються меншим попитом, зʼясовуємо причини і усуваємо їх, покращуючи передусім якість виробу, приміром, заміною матеріалів.

– Така оптимізація виробництва є свідченням реального поступу в розвитку компанії, що в нинішні складні часи вдається небагатьом товаровиробникам. Нинішній рік мав би бути ще сприятливішим у цьому.

– Дещо важливе для розвитку компанії вдалося зробити й нинішнього року. Отримали невеликий ґрант на придбання пресу для шпонування поверхонь, який вже дає можливість не залежати в цій операції від підрядників. Принаймні зараз, коли виробництво не перевантажене замовленнями.

– Якими є основні перешкоди, котрі нині найбільше дошкуляють компанії?

– Перша: не стільки зменшення в цілому кількості замовлень, як нестабільність їхнього надходження: сьогодні роботи нема, а завтра доведеться працювати в дві зміни. Така аритмічність напружує колектив, дестабілізує компанію. Інша проблема – кадрова, хоча у нас колектив і невеликий. Але якраз у невеликому колективі нестача й одного працівника відчувається гостро, ставить під загрозу роботу всієї фабрики. І саме в такій ситуації ми й перебуваємо, сподіваючись, що вона неодмінно поліпшиться в міру наближення нашої перемоги.